Розбуди будь-якого гітариста посеред ночі й попроси назвати найвідоміші світові гітарні бренди — кожен згадає Gibson і Fender, Ibanez та ESP, Washburn і Gretsch; почухавши потилицю, додасть ще кілька фірм, відомих у всьому світі. Але, поклавши руку на серце — багато хто з вас до цього моменту взагалі чув про гітари з логотипом LAG?
От і мені донедавна ці інструменти якось не траплялися. Тож до пропозиції спробувати пограти на гітарах цієї фірми я спершу поставився трохи скептично: мій багаторічний досвід підказував, що “від добра добра не шукають”, і шансів на те, що маловідомий для мене французький (зауважте!) бренд зможе посунути відомих монстрів, на чиїй продукції я грав досі, було небагато.
Втім, я навів довідки — і з’ясувалося два дуже цікаві моменти.
Перше: LAG — не такий уже й новий бренд, заснований ще у 1978 році. Друге: гітари LAG виявилися зовсім не схожими на “невловимого Джо” з бородатих анекдотів, який невловимий лише тому, що нікому не цікаво його ловити. Навпаки: довгий час ці гітари виготовлялися лише на замовлення, і дозволити собі їх могли тільки відомі музиканти або заможні колекціонери. І лише тепер засновник компанії та головний гітарний майстер — Мішель Лаг-Шаварріа — вирішив, що настав час вивести бренд на велику орбіту й заявити про себе в усьому світі. Це вже звучало значно цікавіше — тож було вирішено їхати слухати.
На різних гітарних форумах можна прочитати тисячі розумних порад про те, як обирати гітару. Вам розкажуть, яка деревина “звучить краще”, якою має бути фурнітура, форма, колір — усе це правда, але має не більше відношення до реального вибору, ніж поради щодо довжини волосся або розміру бюста вашої майбутньої дружини. Обирати гітару, як і супутницю життя, можна і треба тільки серцем!
От і я їхав у шоурум компанії Inside, офіційного дистриб’ютора гітар LAG, — дивитися зовсім інший інструмент. Але коли я побачив, а головне — коли взяв до рук S1000PC-HOS Phil Campbell Signature, то одразу зрозумів: назад я її вже не віддам. Бо це була справжня любов з першого погляду.
Як видно з назви, це підписна модель Філа Кемпбелла (Phil Campbell), гітариста Motörhead. Кому цікава специфікація — її легко знайти на сайті, а я спробую розповісти про відчуття від гри.
Попри зовнішню брутальність, інструмент дуже “м’який” у руках. Це дає змогу ставити товстіші — а отже, щільніші за звучанням — струни й не ламати пальці під час швидкісних пасажів (я розглядаю варіант 11–56). Деревина має чудову віддачу й сустейн: навіть без підключення гітара звучить по-справжньому голосно й “смачно”.
Звукознімачі настільки чутливі, що гітара час від часу ніби прагне заграти сама — її швидше доводиться стримувати, ніж “вколочувати” для отримання потрібного звуку. Спершу це було незвично й навіть додавало зайвої “бруду”, але з часом бруду стало значно менше, а переваги чутливих датчиків при легато чи дворукій техніці теппінгу взагалі не потребують пояснень.
Інструмент чудово збалансований: ні гриф, ні дека не переважують. І що для мене особливо важливо — форма деки (саме деки, бо “вирізом” це вже навіть не назвеш) забезпечує відмінний доступ до верхніх ладів. Шоста струна, 18–20 лад? — без проблем, навіть з моїми не найдовшими пальцями.
Зроблено інструмент у Кореї (нагадаю: бренд французький), що спочатку, звісно, насторожило. Але виконано все дуже якісно й добротно: фурнітура рідна, жодних типових проблем азійської збірки не виявлено. А те, що завдяки корейському виробництву інструмент коштує трохи дешевше за однокласників — це радше ще один плюс.
Чи є в гітари мінуси? Поки що лише два. По-перше, через форму вона має кейс, який помітно потіснив мене і в квартирі, і в машині. По-друге — від гри на ній неможливо відірватися, що призводить до застою в усіх інших сферах життя. Але що поробиш — любов штука така!
