Якось я пішов у магазин купити собі новий чайник — це було вкрай важке випробування. Уявіть собі кілька сотень різних чайників на полицях величезного супермаркету електроніки. Довелося повернутися додому з порожніми руками й почати думати. У результаті я визначився з кольором. І мені стало набагато легше — обирати чайник не з сотень, а з десятків. Взяв той, що був найдешевшим.
Коли через якийсь час настала черга купувати телевізор, я передбачав схожі муки вибору й тому вчинив хитріше — просто виміряв ширину та довжину ніші в стінці, щоб потім у магазині, навіть не вмикаючи ящики, просто з рулеткою підібрати найвідповідніший за розмірами. А все тому, що я не вірю в якусь величезну різницю між телевізорами чи чайниками різних виробників. І ніхто зі знайомих її не бачить.
Lag Imperator Custom Bedarieux ICB50
Roll Over Beethoven.
Але зате кожен із моїх приятелів має дуже чітку думку про те, які гітари належать до «правильних» брендів (і їх треба брати), а які — до «неправильних». Тому, згідно з їхніми віруваннями (і не лише їхніми, на жаль), електрогітара, зроблена в Європі, — це має бути щось апріорі гірше за американські чи японські аналоги. На жаль, гітарні бізнесмени часто живуть у полоні стереотипів, нав’язаних напівграмотними людьми, і тому дуже довгий час зустріти інструмент європейського виробництва було практично неможливо.
Але часи змінюються: Європа приходить все більше й більше. І це, на щастя, стосується й гітар також. Тож у мене чи не вперше в житті є можливість максимально близько познайомитися з європейською гітарою, взявши її на пару тижнів «пограти».
У наш час дуже багато співвітчизників знайомі з французьким вином, коньяком і сирами. Складно знайти того, хто не бачив би французьких фільмів із Бельмондо чи де Фюнесом. Практично кожен має свою думку щодо французьких автомобілів. Є навіть щасливчики, яким пощастило спілкуватися з французькими жінками. А тепер поговорімо про французьку гітару: знайомтеся — Lag Imperator Custom Bedarieux ICB50.
Ця гітара — найкраще з того, на що здатна французька гітарна промисловість. Зроблена вручну в Custom Shop найвідомішого гітарного бренду цієї країни. Вище нікуди — тож залишається лише зрозуміти, наскільки це «найкраще» відповідає загальносвітовим уявленням про хороші гітари.
Цей Lag зроблений на всі 100% у форматі Gibson Les Paul. Це стосується деревини, конфігурації електроніки, конструкції та інших параметрів. Тому, щоб зрозуміти цей інструмент, я дістану з кофра свій власний Gibson і порівняю дві гітари. На мій погляд, це буде найправильніший шлях до розуміння інструмента та його ніші.
Мій Gibson — це модель Custom Shop, копія 1958 року, тобто ’58 Re-Issue, яка, на думку практично всіх гітарних експертів світу, поряд із ’59 Re-Issue є найбільш класичним еталонним Les Paul із тих, що зараз виробляються. Тож для Lag це буде серйозне випробування, а не якась дитяча прогулянка.
Почнімо з цін. Офіційна магазинна ціна на цей топовий Gibson — 171 000. Ціна топового Lag — 122 000. І те, і те — доволі серйозний удар по сімейному бюджету, але Lag виглядає трохи доступнішим. Беремо його в руки.
Перше, що кидається в очі, — це повна відсутність пластикових елементів. У Gibson пластик усюди: окантовка грифа й корпуса, рамки навколо датчиків, ручки регулювання, шайба під перемикач датчиків, «бутони» на кілках. У Lag нічого такого немає — тільки дерево й метал. І це, загалом, тішить: металеві рамки датчиків і ковпачок перемикача звукознімачів чомусь приємніші і візуально, і на дотик, ніж пластик.
Gibson виглядає дуже звичайною гітарою — якщо не дивитися на голову грифа, його навряд чи можна відрізнити від китайського Epiphone. А от Lag одразу заявляє про себе як про щось бутиково-професійне. Звісно, багато в чому це через розкішний кленовий топ (радше в дусі PRS). Немає спору: у Gibson теж бувають моделі з таким рисунком клена, але за це беруть додаткові гроші. Наприклад, моя модель 58 Re-Issue з таким топом коштувала б усього-на-всього на 40 000 дорожче.
Загалом поєднання лаку, клена й вирізів (на «розі» та під ручками керування) на цьому Lag дуже сильно нагадує багатий стиль дорогих PRS.
Окрім клена на топі, варто сказати й про гриф. Він, звісно, вклеєний у корпус, як і належить гітарі «леспольного» типу; звісно, він із махаґоні, і мензура 24.75 дюйма. Але при цьому накладка на грифі — з чорного дерева. Дивна річ: переважна більшість гітаристів і виробників у світі вважають чорне дерево вигіднішим матеріалом для накладки, ніж палісандр. Але при цьому Gibson на більшості своїх гітар використовує палісандр, зокрема й на дуже дорогих (як ’58 Re-Issue). Шар чорного дерева (приблизно 2 мм завтовшки) покриває і саму голову грифа Lag (а в Gibson там лише тонкий шпон, пофарбований у чорне).
Гриф Lag вклеєний у корпус так, що «п’ятки» просто немає. Виглядає це дуже схоже на конструкцію Jackson зі «скрізними» грифами. Відповідно, грати на 20-х ладах Lag значно зручніше, ніж на Les Paul. Це беззаперечно, і за це Lag заслуговує лише добрих слів — на відміну від тих же PRS, де п’ятка грифа надзвичайно безглузда й відверто зайва.
Другий плюс «лагівського» грифа — мультирадіусна накладка: ближче до корпуса гриф пласкіший, а в міру наближення до голови він дедалі більше заокруглюється. Про такі грифи вже багато разів скрізь сказано — акорди, бенди та інші необхідні речі. На мій погляд, таким грифом має володіти будь-яка гітара дорожча за дві тисячі доларів. На жаль, у Gibson дотримуються іншої думки.
Корпус Lag тонший за леспольний, і на його задній поверхні є виріз під так званий «пивний животик». Gibson таких вирізів не робить, хоча немає сумнівів: дуже багатьом «гібсонівським» гітаристам він би сподобався.
У всіх описах Lag Imperator Custom Bedarieux ICB50 корпус заявлений як просто «махаґоні з кленовим топом». Однак екземпляр, що потрапив мені до рук, має дещо іншу конструкцію — п’ять шарів деревини. Тобто маємо основу з махаґоні (близько 2 см), потім приблизно 1 мм прошарку чогось темного (чорне дерево?), потім приблизно 3 мм шару чогось схожого на махаґоні (або горіх? або знову махаґоні), потім знову темний прошарок — і лише потім уже йде кленовий топ: він опуклий, тож по краях його товщина близько 5 мм, а в центрі приблизно 15 мм.
Ще одна риса, яка одразу кидається в очі: Lag, на відміну від Gibson, покритий двома різними типами лаку. Якщо Les Paul увесь блищить, то в Imperator глянцевий (блискучий) лак лише на корпусі, а гриф покритий матовим (неблискучим) лаком, і більше того — здається, його взагалі не фарбували жодною фарбою, бо виглядає дуже натурально.
Дуже стильно виглядає «залізо» на Lag — це позолота, але не проста: ніби зістарена, вигоріла й потемніла, через що створюється благородний ефект старовини та вінтажу.
Загалом Lag цієї серії дає покупцеві (магазину або гітаристу) дуже великий простір для фантазії — ви самі можете вибрати кольори корпуса, металевих частин, моделі датчиків та інші параметри з доволі великого списку опцій. На ціні гітари це ніяк не позначиться. У Gibson, на жаль, такого підходу поки не існує: або берете щось зі списку готових моделей, або вже треба оформлювати замовлення на персональну гітару, що збільшує вартість у півтора-два рази.
Закінчивши з оглядом Lag, спробуємо на ньому пограти. Гриф доволі зручний — тонший за більшість «гібсонівських», хоча на деяких моделях Gibson можна знайти профіль slim taper зразка 1960 року, і це найближче за відчуттями до Lag.
Якщо раніше я писав про Lag лише добре, то тут доведеться випустити критичну стрілу — а що ви хотіли, це ж не рекламний текст. Йдеться про сідла бріджа. На жаль, виїмки під струни зроблені там дуже неглибокими, тому при грі з сильною атакою струни можуть вилітати з пазів і зміщуватися по поверхні сідел. Це не дуже приємно.
Схоже я зустрічав на бріджах Fender Jaguar/Jazzmaster, а також Telecaster з Bigsby. Звісно, це не найбільша проблема — більшість людей її просто не помітять, бо не грають із сильною атакою. А якщо ж струни таки вилітатимуть, це легко виправити: я взяв звичайний столовий ніж із зубчиками (яким їм м’ясо) і за 30 секунд заглибив паз під шосту струну настільки, щоб усе стало комфортно.
Звісно, купуючи таку дорогу гітару, найменше хочеться працювати напилком, носити інструмент до майстра чи міняти брідж, але з іншого боку — абсолютно безпроблемних гітар, готових до гри «прямо з коробки», практично не буває. Тому віднесу це до дрібних недоліків, а не до чогось глобально серйозного. І, до речі, фурнітура на Lag — це відомий японський виробник Gotoh.
Набагато важливіший звук гітари — яким він виявиться? Я поставив на Lag і на Gibson однакові струни (улюблену «десятку» Gibson Vintage ReIssue). Звукознімачі ідентичні за класом (Gibson 57 Classic на Les Paul і Seymour Duncan Seth Lover на Lag). І тепер по черзі втикаю гітари в Marshall, щоб зрозуміти, як воно звучить.
Напевно, немає сенсу описувати Gibson — усі добре знають, як звучать ці гітари і на що вони здатні, особливо якщо йдеться про топову модель. Інша справа Lag: до підключення в підсилювач — це «кіт у мішку». А коли ми його все ж підключаємо — ось перед нами справжнє фірмове «леспольне» звучання, яким ми його знаємо й любимо. Усе, що ми чули від Les Paul раніше — рифи в дусі Metallica, співучі соляки типу Slash або Gary Moore, фантастичні проходи на кшталт Jimmy Page — усе це звучить чудово й до болю знайомо. Граючи на цій гітарі, украй складно уявити, що у вас у руках не Gibson, а щось інше. І на Lag є відсічення з розділенням котушок некового датчика на «сингли» — і воно, звісно, так само, як і на Gibson, вкрай непотрібне.
А тепер я вмикаю Gibson. І починаю дивуватися. По-перше, він звучить відчутно тихіше, ніж Lag, попри те що я попередньо підняв датчики обох гітар на однакову висоту відносно струн. Я додаю гучності на підсилювачі, щоб спробувати розчути все детальніше. Gibson звучить чудово. Але якщо порівнювати з Lag, то відчуття таке, ніби перед вами два хороші Les Paul — тільки один із них новий, а на другому вже років 10–15 добре рубали й пиляли, тож він став тим, що в народі називають «розіграна гітара». Так от, Lag на тлі мого (до речі, 2011 року) Gibson звучить саме як «розіграна гітара» — з дуже хорошою атакою, прекрасною динамікою, чутливістю і діапазоном частот.
Зазвичай у нових Gibson перші років п’ять життя трохи «ватні» невиразні низи — йдеться про ноти шостої й п’ятої струни з першого по п’ятий лад: там якась дуже неяскрава атака, і потрібен час, щоб гітара «розігралася». У Lag (теж 2011 року) такої проблеми немає — це повністю готова до музичної діяльності гітара. Не знаю, як вони цього досягають — чи то додатково сушать дерево, чи то там якийсь спеціальний лак. А може, ці інструменти просто витримують у підвалах по кілька років, як це відбувається з французькими винами?
Загалом я здивований і трохи збентежений результатами порівняння двох гітар. «Прибрати» кастомшопівський Gibson — завдання для суперменів гітарного бізнесу. Ті ж давно й жорстоко розпіарені на весь світ PRS б’ються над цією проблемою не одне десятиліття (на мій погляд — поки без успіху). Але, до речі, зізнаюся: один із моїх телекастерів (Fender Custom Shop роботи Юрія Шишкова) з хамбакерами, вклеєним грифом із махаґоні (як і корпус) — йому під силу конкурувати й навіть перемагати звук Gibson Custom Shop. Але Fender — це найвідоміший Custom Shop світу, це міць великої корпорації. А що таке Lag? По суті, невелика майстерня, невідома широким колам гітаристів.
При цьому треба розуміти, що звучання Gibson Custom Shop — це вже само по собі діамант. І коли ми порівнюємо його з іншими гітарами, мова не про «поганий/хороший» звук — говорити можна лише в руслі: «у якому камені більше каратів». Уявіть ярмарок дорогих автомобілів, де люди багатозначно цокають язиками, обговорюючи, що якийсь Rolls-Royce краще проходить повороти, ніж Bentley — і раптом туди приходить якась невелика маловідома компанія й представляє «лакшері-авто» з іще вищими показниками, при цьому за меншу ціну. Звісно, ціна має бути нижчою — інакше конкурувати з топовими брендами неможливо.
У гітарному світі є кілька паралельних реальностей. Одна — всім відома: її «вуха стирчать» з кожного гітарного журналу чи магазину. А друга — дещо прихована від публіки: вона для знавців, гурманів та інших членів «закритого клубу для своїх». Іноді примари іншого світу з’являються в нашій реальності, і ми дивуємося — вони ламають наші стереотипи й звичне сприйняття дійсності.
Ось такий у нас фінал «леспольної» битви. Lag зробили абсолютно все, що тільки було можливо, щоб створити хорошу гітару «леспольного» стилю. Що ще вони могли? Найкраще дерево й лаки, найвища якість роботи, інструмент виглядає й звучить чудово. При цьому ціна — значно нижча за конкурентні продукти. Приклад цього інструмента — ще одне свідчення того, що в наш час за наявності бажання, умінь і ресурсів немає жодних труднощів зробити інструмент такої ж якості, як у світових лідерів. Тим паче якщо врахувати, що Gibson Les Paul придумали 60 років тому — ясна річ, за цей час його вивчили вздовж і впоперек, тож зробити «не гірше» — це просто питання (як я сказав вище) бажання, умінь і ресурсів.
Тому якщо ви не є фанатом бренду Gibson, якщо ви не тримаєтеся обома руками за його логотип і знайомі з дитинства контури, мов потопаючий за рятувальне коло, а вам у першу чергу потрібні звук і зручність — тобто ви за суто професійний підхід — тоді, звісно, і я, і здоровий глузд рекомендували б вам Lag.
Свого часу Chuck Berry написав пісню «Roll Over Beethoven», сенс якої: «Гей, Бетховене, посунься вбік». У випадку з цією гітарою Lag, потрапь щось подібне свого часу до рук легендарного рок-н-рольщика, то, можливо, він відклав би вбік американський інструмент і написав би «Roll Over Gibson».
Автор тексту: Сергій Тинку
